Ми вважаємо, що ситуація потребує розгляду в контексті формування й розвитку філософської парадигми національної освіти з погляду її адекватності еволюції вітчизняного соціуму. Також можна акцентувати увагу на потенціалі цього феномену як каталізатора певних сфер і рушійних сил розвитку суспільства та взаємодії поколінь.

Дещо проблемною є недостатня кількість вітчизняних досліджень та матеріалів у цій галузі. Проте наявні матеріали є достатньою підставою для загальних висновків або рекомендацій. Розглянемо лише деякі особливості взаємодії учнів і педагогів.

Наприклад, постійне питання щодо шкільної форми чи форми одягу в установах освіти. На нашу думку, це питання варто перенести з площини уявлення соціуму про керівника «старої закалки», який сьогодні зміг одягнути учнів у єдину форму, до площини ефективності з погляду освітніх пріоритетів щодо ідентифікації учня в процесі навчання.

Конкретніше: старшому поколінню в образі Бумерів та «X» ефективно є сувора дисципліна й субординація учня чи студента. Одним із проявів чого вони вбачають наявність єдиної форми одягу. Звернемося до аналітичних досліджень ТП. Покоління «Z», сучасні та майбутні учні шкіл, одягають мами, народжені в епоху дефіциту.

Вони отримують колосальне задоволення від шопінгу. тим самим формуючи в дітей потребу в ошатному одязі. Вони підкреслюють гендерні відмінності, немов «дограючи в ляльки». Для багатьох із них визначальна мотивація при купівлі одягу — бажання привернути увагу, здивувати, показати свою обізнаність із тенденціями моди. Тому для представників «Z» ці відмінні риси в одязі дуже важливі. Проте, загальні вимоги батьків «X», яких виховувала радянська школа за принципом «Не висовуйся! Усі рівними рядами», суперечать їхнім діям.

Діти «Y» здебільшого народилися після перебудови, коли вже не було піонерської організації й виник вибір форм дозвілля: скаутські загони, цільові гуртки тощо. Кожне співтовариство підкреслювало свою відмінність від інших різними символами. Як результат — вони спокійно сприймають корпоративну форму та ознаки належності до того чи іншого клубу. Тому для «Y» єдина форма одягу в межах їх організації є прийнятною, головне — шо б це втілювало ідею цієї організації. І дівчатка охоче можуть одягнути брюки.

Щодо безпосередньо субординації, то представник покоління «Y» може сміливо відстоювати свою думку перед вчителями або керівниками. Це часто призводить до протиріч і конфліктів, оскільки в Бумера, який звик працювати в команді й дотримуватися суворої субординації, така позиція молодика «без роду, без племені» спричинює обурення.

А ще «Y» готові навчатися, усвідомлено йдуть на підпорядковані позиції, часто шукають не просто вчителів, а вчителя з великої літери — наставника, з яким будуть індивідуально спілкуватися. Ураховуючи прагнення Бумерів до наставництва та їхню потребу передавати свій життєвий досвід наступним поколінням, цю проблему можна вирішити переформатувавши взаємини на наставництво з підлеглості.

Бебі-бумери вміють бути наставниками — вони не лише знають технології й сценарії, як діяти наставнику, але й цінують таку можливість. Для них почесно бути в ролі наставника, навіть більш глобально — бути наставником упродовж життя.

(ВАЖЛИВО! У результаті досліджень, Хоув і Штраус дійшли висновку, що конфлікти поколінь зумовлені не різницею у віці, а різницею цінностей. Якби було інакше, люди, досягаючи певного віку, набували б цінностей, характерних, скажімо, для їхніх батьків. Але цього не відбувається, діти не стають точно такими, як їхні батьки й матері. Можна зробити припущення про наявність конфлікту не стільки «батьки і діти», скільки «протиріччя між ціннісними орієнтирами поколінь». Дослідження цього вбачаємо актуальним і в контексті розвитку загальнолюдських, цивілізаційних та національних цінностей, і в межах конкретно часових, профільних, політичних та професійних сфер.)

За матеріалами журналу «Директор школи»